Під Сходом розуміють суспільства, які мають лише неантичне культурне коріння. У старовину на Близькому Сході розквітли могутні цивілізації – Єгипет, Шумер, Вавілон, Фінікія, Палестина. У соціально-політичному плані спільною відмітною рисою всіх цих цивілізацій була їх належність до східних деспотій, яким тією чи іншою мірою були властиві монополізація і централізація влади, її персоніфікація в особі деспота (царя, фараона), сакралізація (підлягання релігійним нормам) всього життя суспільства, наявність систем перманентного фізичного і психологічного терору, жорстокого пригнічення мас.
Величезну роль відігравала держава, яка відігравала собою своєрідну надбудову над безліччю селянських общин. Ця роль зводилась до здійснення іригації, престижного будівництва (піраміди, палаци і т. п.), контролю над всіма сторонами життя підданих, проведення зовнішньої воєнної експансії. Цей регіон зробив значний внесок у культуру всього людства. Сказане, насамперед, стосується Стародавнього Єгипту.
Суттєвий фактор розвитку стародавньої єгипетської цивілізації – природні умови: величезний контраст між позбавленою життя пустелею і квітучим оазисом, яким країна зобов’язана Нілу. Не можна не зазначити дуже високої родючості ґрунтів у долині Нілу, де звичайно збирали по два врожаї на рік завдяки унікальному клімату та ґрунту. Проте такий достаток локалізувався лише в долині Нілу, яка дорівнює 3.5% території Єгипту, решта – 96.5% - неродюча і безлюдна пустеля. На невеликому клаптику родючої землі сьогодні живе 99.5% населення. Приблизно таке ж співвідношення було і в часи фараонів. Природні умови (пустелі і Середземне море) певною мірою сприяли ізоляції країни. Ця природна ізольованість зумовили появу феномена етноцентризму: у давньоєгипетській мові слово “люди” означає тільки “єгиптяни”.
Стародавній Єгипет – типова східна деспотія з тотальною владою держави, котра зливалася в суспільній свідомості з фараоном. Фараон – це живе божество, предмет загального поклоніння. В давньоєгипетських текстах про деспота говорилось: “Це каратель, який дробить лоби, б’ється він невтомно, не милуючи нікого і винищуючи всіх до кінця, загальний улюбленець, він сповнений чарівності, він викликає любов. Місто любить його більше, ніж себе, віддане йому більше, ніж своїм богам”. Навіть вимовляти його ім’я простим смертним заборонялося. Слід було говорити “великий дім”.
Час заснування єгипетської держави (приблизно IV тис. до н. е.) ховається в сивій давнині віків. Внаслідок міжусобних війн виникають два царства: Північне і Південне. Вони об’єднуються за фараона Менеса, який заснував першу династію. Всього в історії стародавнього Єгипту, за підрахунками жерця Менефона, було 30 династій.
На кінець до династичної епохи формуються основні характерні для давньоєгипетської культури властивості: ієрогліфічне письмо, художній стиль, а також релігійні уявлення та культ мертвих.
За перших династій (Раннє царство) Єгипет перетворюється на централізовану ранньорабовласницьку східну деспотію з величезним
